В Українському католицькому університеті вперше відбувся Всеукраїнський фестиваль університетських вертепів «Зірка Різдвяної Єдності». Протягом трьох днів (30 січня – 1 лютого) університетське містечко УКУ стало місцем зустрічі шести творчих колективів з Києва, Львова, Чернівців, Сум та Рівного. Фестиваль поєднав виступи різдвяних вертепів та етногуртів, спільні молитви, лекції, майстер-класи, панельні дискусії та завершальну святкову коляду. Важливою частиною «Зірки Різдвяної Єдності» стала благодійна мета. Упродовж фестивалю тривала збірка коштів на безпілотні комплекси STING для 37-ї окремої бригади морської піхоти.
Різдво під забороною: уроки від дисидента Мирослава Мариновича
Особливим акцентом програми першого дня стала зустріч-бесіда «Різдво в часі радянської окупації» з Мирославом Мариновичем – відомим дисидентом, співзасновником Української Гельсінської групи та багаторічним віцеректором УКУ. Маринович провів слухачів крізь похмурі десятиліття, коли радянська влада намагалася викорінити сам дух Різдва.
У 1923 році більшовицька партія ухвалила постанову про тотальну антирелігійну пропаганду, яка передбачала повне викорінення народних різдвяних звичаїв – забороняли навіть колядки та інші «музичні твори на релігійно-біблійну тематику». Традиційну Вифлеємську зірку змінили на червону п’ятикутну, а коляду «Добрий вечір тобі…» переробили на більшовицький лад (згадуючи «Леніна» замість Христа). У державних документах колядування називали «проявом політичної незрілості».Та попри тиск, люди не полишали Різдва.
Прикладом того, як різдвяні традиції ставали приводом для репресій був «Арештований вертеп» 1972 року: у Львові група з 45 представників української інтелігенції – зокрема подружжя Калинців, поет Василь Стус, художниця Стефанія Шабатура, подружжя Горинів та багато інших – вирішили відновити традицію різдвяного вертепу просто неба. За кілька днів після вертепу 19 учасників було заарештовано КДБ і репресовано. Ще трагічніша історія «розстріляного вертепу» 1947 року в селі Дорогів на Івано-Франківщині, де радянські каральні органи розстріляли гурт колядників просто за різдвяну виставу – серед загиблих був навіть 15-річний хлопчина, що грав ангела.
Мирослав Маринович, який сам був засуджений радянською владою до семи років таборів і п’яти років заслання, під час зустрічі ділився особистими спогадами. Він розповів, як українські греко-католики в підпіллі вирішили написати листа Папі Римському Івану Павлу II з проханням помолитися за них. Папа відгукнувся – відслужив спеціальну месу, публічно згадавши у проповіді Україну та їхній лист. Цей жест зі світу свободи дав поневоленим людям відчуття, що про них знають і моляться. Водночас Маринович говорив і про естафету поколінь — як правда і гідність тримаються не на гаслах, а на людях, які не відступають, коли стає страшно. Він повертався до внутрішньої опори, без якої в тоталітарному світі неможливо було вижити: мати тверде переконання, що твоя правда за тобою, і тримати на своєму прапорі вільну Україну з вільними громадянами.
У спогадах Мирослав Маринович окремо згадував Василя Стуса: нагадав, що поет народився на Святий вечір, а дванадцятого січня 1972 року його вперше заарештували — як і інших відомих українських дисидентів, зокрема В’ячеслава Чорновола. Саме Чорновіл згодом започаткував у таборах традицію одноденного голодування 12 січня — як спільний знак протесту й солідарності між політв’язнями. З часом цю дату почали вшановувати як День українського політв’язня. Мирослав Маринович, відбуваючи покарання на Уралі, також щороку у цей день тримав обов’язкове голодування — як жест протесту і пам’яті. Говорив Мирослав Маринович і про відчуття присутності Стуса “тут і тепер”: зізнався, що інколи думає, ніби його душа “десь на блокпостах Донеччини”, поруч із тими, хто сьогодні тримає фронт, і що рядок “Як добре те, що смерті не боюсь я…” у такому контексті звучить особливо буквально.
Водночас Маринович навів показовий образ, який — за його словами — добре передає радянську логіку придушення: Україна для КДБ була наче газон, який треба постійно «підстригати», бо щойно його занедбати — проросте «націоналістичне будяччя». Та історія обернулася навпаки: десятиліттями той «газон» не підстригали, а на захист стали вже не одиниці — тисячі.
Історія різдвяної звізди: від забуття до відродження
Іншою знаковою подією фестивалю, що перегукувалася з виступом Мирослава Мариновича, стала лекція про культурний контекст і символіку різдвяної зорі — «Історія звіздарської справи». Її провела Юлія Гризлюк — дослідниця звіздарства, співавторка книжки «Творці різдвяних звізд» і донька звіздаря Михайла Швеця.
Свою розповідь Юлія почала з особистого відкриття: старої пожовклої фотографії з сімейного альбому. На знімку 1940-х років – гурт парубків із села Мацьковичі на Львівщині, які тримають пишну саморобну різдвяну звізду. Ця реліквія стала переломною в житті дослідниці: «Як одна фотографія змінила моє життя», – зізнається вона, адже надихнула її на багаторічне дослідження забутої звіздарської традиції.
Вдруге Юлія побачила живих звіздарів у 2009 році на різдвяній ході у Львові – тоді лише кілька яскраво оздоблених зірок поважно крокували середмістям. Їй здалося, що це явище неймовірно цікаве і недосліджене – традиція, «яка може загубитись, забутись». Відтоді вона почала збирати інформацію по крихтах – з книжок, музеїв, інтернету – і виявилося, що матеріалів дійсно обмаль.
Юлія Гризлюк вирішила заповнити цю прогалину, взявшись вивчати й відтворювати старовинні різдвяні зірки. Значну частину її дослідження займає саме мацьківська звізда – автентична багатопроменева зірка з села Мацьковичі, відома найбільшим діаметром та кількістю «ріжків»-промінців (деякі сягають 1,3 метра у діаметрі та мають до 50 променів). Цю зірку нині внесено до переліку нематеріальної культурної спадщини Вінниччини (куди після переселень потрапили майстри з Галичини).
Лекція повела слухачів крізь століття та географію. Юлія зібрала унікальні матеріали: зображення різдвяних зірок на старих листівках (приміром, листівки УПА «Повстанське Різдво», січень 1945 року), на писанках та вишиванках, на картинах українських художників. Розповіла, як у різних регіонах зірки могли робити з різних матеріалів – від традиційного обруча сита із наклеєною іконою посередині та восковою свічкою всередині – до витинанок із кольорового паперу, оздоблених стрічками та квітами з гофрованого паперу. Але всюди зірка була центральним атрибутом Різдва – її виготовляли гуртом і урочисто носили селом, сповіщаючи про народження Христа.
Дослідниця наголосила, що культура – це не розвага, а фундамент нашої ідентичності: «Останнім часом люди чомусь переконані, що культура – це щось таке для розважання. Культура ніколи не була покликана когось розважати. Це збереження традицій роду, суспільства, нації. Це основа витонченого, шанобливого ставлення до душі людини, середовища, землі… ».
Юлія Гризлюк детально розкрила символіку різдвяної зірки. У колядках її називають і «звіздою», і «зорею», і «зоряницею». Фольклор наділив зорю трьома ролями: сповіщати (новину про народження Спасителя), освітлювати шлях (мудрецям і всім, хто йде до Христа) і зігрівати (дарувати тепло у холодну ніч).
Водночас розповідь про зірку виходила далеко за межі етнографії – вона торкалася нашої сучасності. Лекторка згадала ті ж радянські гоніння на Різдво, про які говорив Мирослав Маринович: як у 1920-х влада планомірно викорінювала різдвяні звичаї та навіть замінила різдвяну атрибутику на комуністичну символіку. Але, за її словами, традиція вижила, бо несла людям світло надії. І нині, у час російської агресії, образ різдвяної зорі знову набув особливого значення.
Історія різдвяної звізди: від забуття до відродження
Другий день фестивалю був присвячений мистецькому виміру Різдва. У просторому холі Центру Шептицького розгорнувся вечір вертепів – де один за одним виступили університетські колективи з різних міст. Водночас паралельно діяв святковий ярмарок виробів, а глядачів розважали живою музикою запрошені гурти. Зокрема прозвучали колядки у сучасному аранжуванні від львівських етногуртів «Етерія», «Коралі» та «Міклухо Маклай». Втім основною частиною стали, безперечно, вистави колективів – кожна особлива, неповторна, з певним регіональним колоритом.
Першими на сцену вийшли вертепні актори Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Їхній координатор, фундатор ЛМУ “MIST”, студент Яро Катма, розповів, що цей вертеп як окремий проєкт виник лише рік тому – на базі студентського театрального об’єднання КНУ. Молодь використовує вертеп не тільки як традиційну різдвяну забаву, а і як засіб підтримати свій театр: виступаючи з колядою, вони збирають пожертви на постановки драматичних вистав. У їхньому репертуарі вертеп вписаний у цілий театральний сезон, тож не дивно, що київська команда привезла до Львова дуже продуману, майже професійну виставу. Сценарій побудований на класичному каноні, але містить і сучасні жарти. Особливий захват публіки викликав образ Чорта: Яро Катма виконав цю роль у гумористичному дусі, додавши персонажу колоритних «одеських» рис та говірки. «Ми намагалися зробити його впізнаваним, але іронічним і близьким сучасному глядачу», – пояснює Яро. На костюми команда витратила кілька тижнів, збираючи елементи по секонд-хендах, маркетплейсах, навіть замовляючи деталі з-за кордону. Цей колектив утілив традиційний вертеп у доволі професійній формі – з розгорнутими театралізованими сценами, хореографією та багатоголосим співом колядок.
Натомість команда Київської школи економіки вдалася до дещо радикальнішого осучаснення вертепу. Студентка Анастасія Горбель, яка приїхала у складі цього вертепу, зізнається, що їхня мета була — наблизити класичну вертепну драму до наших реалій. «Ми хотіли підлаштувати наш вертеп під сучасний контекст… щоб глядач міг провести паралелі між традиційною вертепною історією та сьогоденням», – розповідає вона. Таким чином на сцені поряд із пастушками з’явилися цілком упізнавані алегоричні фігури української сучасності: цар Ірод отримав риси диктатора Путіна, серед «чортівської свити» опинилася корумпована політикиня Юлія, а також інші одіозні персонажі українського політикуму. Анастасія сама зіграла «Юлю» і як і вся команда, костюми робила власноруч. Образ Юлі виник спонтанно, каже Анастасія, хотілося «розбавити» традиційний сюжет сучасними героями, дати глядачам більше алегорій і можливостей побачити відображення сьогодення у біблійній історії. Вертеп Київської школи економіки став, по суті, гострою політичною сатирою, яка викликала вибухи сміху в залі – та водночас змусила задуматися про паралелі між біблійним злом і злом, що нищить Україну зараз.
Зі сходу України на фестиваль приїхав камерний, але дуже завзятий колектив із Сумського державного університету. Їхній вертеп уже має свою тривалу історію, але саме той склад, який виступив в УКУ, сформувався по-новому. «Це просто друзі із СумДУ, звичайні студенти, які на Різдво ходили містом, вітали людей на вулицях, колядували», – згадує учасниця сумської команди Любов Маліцька. Саме після цих різдвяних обходів їх помітили й запросили до участі у фестивалі в УКУ. Для виступу у Львові обʼєдналися два творчих колективи культурно-мистецького центру СумДУ: Вокальна студія та Відкритий молодіжний театр «Кураж». Так народився сьогоднішній сумський вертеп, у якому спів природно поєднався з елементами драматичної гри. Його особливістю стала щира, майже «домашня» манера виконання: багато живої гри та автентичні тексти колядок.
«Організатори зробили так, що вже в перший вечір ми мали можливість сісти за один стіл з представниками всіх університетів, які приїхали. Це шість університетів плюс студенти УКУ. Для нас це був дуже цінний досвід, бо зараз нам дуже бракує живого спілкування з молоддю: багато хто з нашого міста виїхав, і такі зустрічі відчуваються як велика розкіш», – ділиться Любов.
«Враження просто неймовірні: ти змінюєш обстановку, бачиш стільки подій, які організували в межах фестивалю, і відчуваєш, що це все дуже живе та щире. Програма настільки насичена й активна, що іноді навіть не вистачає часу просто поспати чи спокійно відпочити, бо постійно щось відбувається і хочеться бути всюди. Це справді дуже крутий студентський актив – постійний рух, знайомства, розмови», – додає вона.
Для сумських студентів ця поїздка стала можливістю відчути себе частиною ширшої університетської спільноти, яка творить нові різдвяні традиції в межах Альянсу.
Західну Україну на фестивалі представив зокрема вертеп із Рівного – ініціатива студентів Національного університету водного господарства та природокористування. Координаторка рівненського гурту та керівниця Центру розвитку студентства НУВГП Катерина Приндюк розповіла, що їхня команда виникла лише минулого року, з простого бажання: «Ми, в певний момент зрозуміли, що попри те, що вже дорослі – досі хочемо колядувати». Спершу вертеп колядував «для своїх» – у колі друзів і рідних, у стінах університету та в гостях в університетських партнерів. Цього року частина колективу приїхала до Львова, щоб показати свій вертеп ширшій аудиторії.
Рівненський виступ відрізнявся тим, що був побудований навколо співу. Фактично це був концерт колядок з мінімальними інсценівками між піснями. «Для нас вертеп і колядки – це, в першу чергу, про спів», – пояснює Катерина. Вона зізнається, що, подивившись на інших, більш театралізованих вертепників, рівняни надихнулися додати на майбутнє більше драматургії: «В інших команд я побачила інший підхід: у багатьох вертеп більше побудований як театральне дійство. Можливо, наступного року ми спробуємо поєднати вокал із театральним мистецтвом, додати більше сценічної гри». Попри це, їхнє майстерне багатоголосся зачарувало зал. Після виступу рівняни радо спілкувалися з усіма: «Комунікація вийшла дуже живою й неформальною – це те, що хочеться продовжувати й після фестивалю», – підсумувала Катерина.
Завершальним акордом суботнього вертепного марафону стала коляда господарів — студентів УКУ та команди організаторів фестивалю. Український католицький університет має давню різдвяну традицію, адже з 2016 року тут діє студентський театр «На Симонових стовпах», відомий своїми вертепними постановками.
Акторка театру й співорганізаторка фестивалю Олеся Вдович розповідає, що вже багато років в УКУ ставлять вертеп на основі одного з найдавніших сценаріїв — Сокиринського (Ґалаґанівського) вертепу XVIII ст. Це триярусний ляльковий вертеп епохи бароко, і студенти свідомо зберігають цю традицію: працюють із первинним текстом, доповнюють його бароковою пластикою та давніми колядками, поєднуючи сакральний вимір із живим гумором.
Для вертепу спеціально відтворили історичну шопку — триярусну сцену для ляльок, стилізовану під автентичний вертеп XVIII століття. Її виготовив художник Андрій Поліщук: у ній, як в оригінальних шопках, з’являються персонажі з раю, пекла й «людського світу», що дозволяє розгортати цілі маленькі драми всередині різдвяної історії. У межах фестивалю театр показав модерне різдвяне дійство «Маленькі ортопедичні сандалики». У цій виставі історія Різдва поєднується з текстами сучасних українських поетів про війну: у ній поруч існують традиційні вертепні персонажі (Марія, пастушки, царі, Смерть) і голоси сьогоднішніх біженців, військових та поранених.
Особливе місце в програмі посідав вертеп Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Команда під керівництвом Лариси Кушнір, начальниці відділу виховної роботи та гуманітарної освіти ЧНУ, привезла до Львова один із найчисленніших і найзгуртованіших колективів фестивалю. У вертепі задіяні студенти з різних факультетів та інститутів, а також керівники творчих колективів Центру культури і дозвілля: театру-студії «Маска», гуртка народних інструментів «Барви Карпат» і вокальної студії «Роси». Перша частина колективу приїхала до Львова вже 30 січня, щоб повноцінно взяти участь у всій програмі фестивалю: воркшопах, творчих зустрічах і майстер-класах. Чернівчани готувалися до події заздалегідь. Спочатку планували, що приїде близько десяти учасників, але фестиваль настільки зацікавив студентів, що зрештою до УКУ прибуло ще 26 представників університету.
Виступ ЧНУ на фестивалі був логічним продовженням їхньої багаторічної волонтерської та мистецької роботи. Університетські творчі колективи ЦКіДу вже декілька років беруть участь у благодійних ініціативах: починаючи з традиційного конкурсу колядок і щедрівок, вони з колядою й вертепами відвідують госпіталі та лікарні, де лікуються й проходять реабілітацію українські військові, а також виступають на різних подіях та творчих локаціях у Чернівцях, збираючи донати. Усі зібрані кошти спрямовуються на потреби Сил оборони України – для підтримки випускників, студентів, викладачів і співробітників університету, які нині служать на фронті. За словами Лариси Кушнір, волонтерська команда намагається максимально закривати запити, які озвучують захисники: від участі в колективних зборах до власних ініціатив на закупівлю дронів, павербанків, засобів зв’язку та іншого необхідного спорядження.
Музична частина їхнього вертепу поєднувала впізнавані різдвяні пісні та старовинні колядки, з якими колектив працює вже кілька років. «Ми використовували і добре відомі колядки, і старовинні, з якими керівники творчих студій працюють вже тривалий час. Вони не настільки “затерті”, як ті, що постійно звучать у масовій культурі», – розповідає Лариса Кушнір. Ці пісні були спеціально опрацьовані професійними музикантами й вокалістами, тож студенти продемонстрували високий рівень виконання й живу буковинську манеру співу.
Приблизно за місяць до фестивалю представники УКУ приїжджали до Чернівців із майстер-класами: разом зі студентами ЧНУ вони працювали над новими колядками та долучилися до створення великої різдвяної зірки. Саме цю спільну зірку побачили на фестивалі у Львові: на її стрічках кожен університет-учасник залишив рядок зі своєї колядки. У неділю, в останній день фестивалю, чернівецький вертеп став одним з акцентів фінальної програми в церкві Софії-Премудрості Божої УКУ: після Літургії їхній виступ поєднався зі спільною заключною колядою всіх університетських колективів. «Усі дуже старалися – і їм вдалося передати дух Різдва та гідно представити свої університети», – підсумовує Лариса Кушнір.
Майстерні, дискусії і нові сенси Різдва
Фестиваль «Зірка Різдвяної Єдності» був покликаний не тільки показати мистецтво, а й поглибити розуміння різдвяних традицій. У дні фестивалю працювали різноманітні творчі майстерні. Студенти мали нагоду повчитися традиційного багатоголосого співу, опанувати ази акторської майстерності вертепної гри, власноруч виготовити різдвяні прикраси – солом’яного «павука» (старовинний оберіг), розписати керамічні плитки або зробити сувеніри з валяної вовни. «Майстер-клас спрацював не лише як “урок”, а як простір, де люди почали інакше дивитися на власну традицію», – відзначає одна з тренерок.
Майстер-клас зі співу провела Людмила Зборовська – акторка Львівського театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки», дослідниця та виконавиця фольклору, учасниця гурту автентичної музики «Коралі», співзасновниця і скрипалька спільноти «Дриґ» і заслужена артистка України. Вона зізнається, що для неї такі зустрічі – окрема місія: свої майстер-класи Людмила називає «барвистими», адже через них показує, наскільки різноманітний український спів. Спершу зі студентами зробили коротку розминку й розспівування, а далі почали «подорожувати» Україною голосом – від Чернігівщини й Полісся до Поділля, Бойківщини та Карпат.
«Моє завдання – навчити людей чути різницю. Якщо всі виконують колядки однаковою “естрадною” манерою, або, скажімо, співають бойківську пісню манерою співу Полісся чи Полтавщини, – то втрачається справжній характер пісні, її родзинка і навіть її емоційне забарвлення. А насправді колядка з Буковини, із Закарпаття, з Полісся чи Полтавщини – це різні світи, різний ритм, різна глибина, різний спосіб тримання голосу. Я хочу, щоб учасники починали це розрізняти й відчувати», – пояснила Людмила Зборовська.
На майстер-класі вона розповідала про різні стилі й манери співу, про те, як у піснях поєднуються архаїчні «приспівкові» манери та більш складне багатоголосся з відчутним впливом церковної музики. Окремо йшлося про гетерофонію – коли ніби звучить один голос, але час від часу він розщеплюється: з’являється другий, який то виринає, то знову зливається з основною мелодією. Такі співи, за словами Людмили, особливо поширені на Поліссі. Вона нагадала, що найдавніші колядки були не прив’язані до християнства, це були тексти про створення світу, тобто космогонічні сюжети, про працю на полі, дошлюбні взаємини. Після прийняття християнства згодом додавалися тексти зі згадками про Господа Бога та Божу Матір, про Ісуса Христа, а також святих Петра, Павла, Іллю, Миколая та інших.
Студенти зізнавалися, що багато речей почули вперше: хтось уперше задумався, чому одна й та сама колядка звучить по-різному в сусідніх селах; хтось уперше почув термін «гетерофонія» й зрозумів, що те, як співають у їхньому селі, має свою назву й музикознавче пояснення. Частина учасників ділилася історіями зі своїх громад – де домінує чоловічий спів, де жіночий, де ще зберігаються дуже давні тексти, а де вже переважають сучасні обробки.
Людмила наголосила, що справжній фольклор живе не на сцені: «Сцена потрібна, але цього недостатньо. Він має звучати в житті – коли молодь хоче весілля з традиційними піснями, коли на Різдво йдуть колядувати не тільки “на концерт”, а й до родини, до сусідів, у свої села й міста. Тоді ця традиція дихає».
Також, за її словами, на жаль, дуже швидко відходить старше покоління носіїв: часто в селах уже немає в кого записати старі пісні, а молодь не завжди хоче їх переймати. «Тому дуже важливо встигнути: і записати, і показати, і навчити, і зробити так, щоб для молодих людей це було не “щось старе й дивне”, а щось живе, своє», – підсумувала ведуча майстер-класу.
Водночас поруч із практичними майстернями відбувався інтелектуальний лекторій. Дві панельні розмови – «Різдво разом» та «Вертеп на Схід» – зібрали представників університетів і запрошених гостей, щоб поговорити про те, як різдвяні традиції допомагають єднати країну під час війни.
У межах дискусії «Різдво разом» йшлося не лише про один проєкт, а про цілу культуру гостинності, яка виросла з ініціативи студентського братства УКУ. Її коріння – у середині 2000-х, коли після Помаранчевої революції стало боляче видно реальну прірву між Сходом і Заходом. Саме тоді з’явилася ідея запросити на Різдво до Львова молодь з інших регіонів: тисячі людей приїжджали на свята, а частина з них святкувала Святвечір у львівських родинах. Звідси народилася традиція «прийняти подорожніх» – не лише друзів і родичів, а й тих, хто в дорозі, змушений був виїхати з дому або просто шукає спільноти.
Родини Дідул та Димидів, які були учасниками дискусії, ділилися історіями, як уже багато років на Різдво за їхнім столом збираються гості з різних частин України та світу: студенти, переселенці, іноземці, люди з дуже різним життєвим досвідом. Вони говорили про те, як спільна вечеря, домашня коляда і відкрита хата поступово перетворюються з «традиції для своїх» на живий місток між регіонами, мовами та поколіннями. Сьогодні ця логіка продовжується і в виїзних акціях «Різдва разом»: студенти їдуть у міста Сходу й Центру України, разом з місцевими спільнотами колядують, проводять майстер-класи, збирають кошти для ЗСУ, створюючи простір, де люди вперше по-справжньому переживають традиційне українське Різдво.
На панелі «Вертеп на Схід» співзасновниця ініціативи «Сад вертепів» Христина Петринка та засновник проєкту УКУ «Вертеп на Схід» Юрій Мурин розповідали про тривалу традицію різдвяних поїздок студентів і випускників на південь та схід України. У межах цього проєкту вертепні гурти виїжджають у прифронтові міста й села, відвідують військові частини, шпиталі, прихистки для переселенців, інтернати, волонтерські центри та парафії, щоб привезти туди живу коляду і підтримати тих, хто живе в постійній небезпеці. Вертеп поєднує класичний біблійний сюжет із сучасним досвідом війни: образ Ірода та його воїнів часто осмислюють через постаті сучасних диктаторів і агресорів, а поруч з пастухами й царями з’являється український військовий – як герой сьогоднішньої історії. За словами учасників, такі виступи не лише підіймають моральний дух військових і місцевих мешканців, а й стають нагодою для живого спілкування, спільної молитви й коляди; нерідко військові зізнаються, що вперше за багато років чують справжню різдвяну пісню наживо. Через ці поїздки «Вертеп на Схід» також збирає пожертви на потреби підрозділів, із якими працює, поєднуючи культурну місію з конкретною допомогою фронту.
Три виміри фестивалю
За словами організаторів, вони свідомо вибудували програму фестивалю у трьох вимірах вертепу: сакральному (молитва і переосмислення таїнства Різдва), мистецькому (вертеп як жанр, що поєднує спів, драму, візуальні мистецтва) та вимірі вдячності (вертеп як подяка Богові та нашим захисникам). Перший день був присвячений виміру вдячності: перед лекцією Мирослава Мариновича частина учасників фестивалю поїхали на екскурсію до Національного реабілітаційного центру UNBROKEN у Львові, де на власні очі побачили, як щодня допомагають пораненим військовим та цивільним – від складних операцій до протезування і реабілітації.
У цей же день учасники зібралися на спільну молитву пам’яті та вшанування полеглих воїнів на Марсовому полі. На цьому військовому меморіалі, серед могил полеглих захисників і захисниць, коляда й молитва прозвучали особливо гостро: як подяка тим, хто віддав життя за свободу, і як нагадування, що кожне різдвяне свято ми зустрічаємо завдяки їхній жертві.
Другий день якраз і реалізував мистецький вимір – студенти вчились один в одного нових пісень, рухів, ділилися історіями про свої місцеві звичаї, а ввечері продемонстрували їх на сцені. Третій, сакральний вимір фестивалю найповніше проявився в неділю. День розпочався спільною Божественною Літургією в храмі Святої Софії – Премудрості Божої в кампусі УКУ. Храм був повний: поруч зі студентами молилися львів’яни, родини військових, люди, які тимчасово переїхали до Львова зі східних регіонів. Після богослужіння всі разом заколядували – ця спільна фінальна коляда стала тихим, але дуже відчутним знаком єдності між різними містами, університетами й життєвими історіями.
«Для мене цей проєкт дорогий не лише як мистецька акція чи форма співпраці між університетами та студентами. Важливо те, що ми єднаємося біля Ясел, єднаємося в Різдві: цього року у фестивалі, майстерках, вертепах і коляді взяли участь шість університетів, але за цифрами стоїть спільний досвід зустрічі. У час війни, коли нам дедалі важче знаходити джерела радості, таке єднання в Різдві допомагає цю радість віднайти. Для мене найважливіший плід цієї нашої єдності – прожити таїнство народження Христа: воно може статися в розмові, у відчутті вдячності, у спільній коляді чи в театральній виставі. І саме для того, щоб такі моменти могли відбутися, ми й збираємося», – Євген Худзик, один з організаторів фестивалю та головний режисер Шкільного Театру УКУ “На Симонових стовпах”.
Водночас під час фестивалю тривали збори коштів на потреби ЗСУ. Учасники та гості задонатили понад 23 тисячі гривень на безпілотні комплекси STING для 37-ї окремої бригади морської піхоти. А ще домовилися про співпрацю на майбутнє: наприклад чернівецька й львівська делегації, приміром, вже обговорювали ідею літньої школи, присвяченої Маланці – традиційному новорічному дійству з перевдяганнями, масками, музикою й вуличною ходою, яке в багатьох громадах досі лишається важливою частиною обрядового циклу. Така школа могла б стати простором, де студенти з різних університетів разом вивчатимуть історію Маланки, вчитимуться виготовляти маски й костюми, працюватимуть над живими сценаріями святкування – щоб ці традиції не лише зберігати, а й по-новому оживляти в сучасних університетських спільнотах.
«Найважливіша мета зараз – створити середовище, де можуть єднатися університети та студенти різних університетів, разом відкривати для себе ці три виміри вертепу, а потім нести це натхнення і творчість у свої міста… щоб фестиваль став простором обміну досвідом і стартом чогось нового», – каже Олеся Вдович, співорганізаторка фестивалю.
Перший фестиваль «Зірка Різдвяної Єдності» завершився, але його відлуння ще довго відчуватиметься в серцях учасників. Ці три дні дуже виразно показали, наскільки сильним може бути зв’язок поколінь через різдвяну традицію: від давніх текстів і вертепів за старими сценаріями – до сучасних постановок, що прямо говорять про війну, волонтерство й наш сьогоднішній досвід. Водночас фестиваль став нагадуванням, що традиція – жива й рухлива. Її можна переосмислювати під сучасність, не втрачаючи суті. Як сказав один з учасників, «ми намагаємося трохи іронізувати та наближати образи до сьогодення», але робити це з любов’ю і повагою. Молодь показала, що здатна творити нові сенси на основі старих звичаїв – як і двісті років тому кожен регіон додавав до різдвяної драми щось своє: жарти, мелодії, говірку. У цьому – сила і краса української культури.
Атмосфера фестивалю виявилася настільки живою, що вийшла далеко за межі стін УКУ. Дорогою додому команда колядників Чернівецького національного університету продовжила вертепування просто у вагоні потяга «Львів – Чернівці». Провідниця цього рейсу, пані Іванна, є парафіянкою храму на території УКУ: про запланований виступ чернівецьких студентів вона почула на ранковій Літургії, але через роботу не встигла побачити його наживо у Львові. Уже в дорозі вона попросила студентів заколядувати для пасажирів, і невдовзі упродовж кількох годин у вагоні лунали колядки, щедрівки й українські пісні, а пасажири, машиністи та провідники зустрічали їх оплесками. Так різдвяний настрій «Зірки Різдвяної Єдності» природно вийшов за рамки фестивальної програми й перетворився на справжнє спільне дійство в дорозі.